ДО ПИТАННЯ ВИЗНАННЯ ВСЕЛЕНСЬКИМ ПАТРІАРХАТОМ ХІРОТОНІЇ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ ТА УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

У компанії проти визнання Православної Церкви України (далі – ПЦУ), яку активно веде Московський Патріархат, питання визнання хіротоній «розкольників» займає особливе місце. Саме воно на сьогодні зробилося ключовим у ставленні Польської та Албанської Православних Церков при формуванні своєї позиції. І хоча рішення Священного Синоду Константинопольського патріархату від 11 жовтня 2018 р. поставила крапку у цьому питанні щодо канонічного визнання сучасного єпископату та священства колишніх українських православних юрисдикцій «Київський Патріархат» й «Українська Автокефальна Православна Церква», у нав’язаною Москвою дискусію активно включаються і деякі українські ресурси, приводячи різні приклади, статті та інтерв’ю ієрархів різних Помісних Церков. На жаль, частина матеріалу «грішить» певною хаотичністю та непослідовністю, що стоїть на перешкоді повному розумінню позиції Вселенського патріарха у цьому питанні. У даній статті ми спробуємо найбільш повно розкрити питання щодо визнання хіротоній «розкольників».
І. Визначення термінології
Основною проблемою, з яку ми бачимо, є саме різне розуміння терміну «розкол» у його сучасному наповненні. Адже дуже багато диспутантів, зокрема й захисники ПЦУ, вживаючи різні приклади та обпираючись на канони Вселенських соборів, ототожнюють поняття «єретик» та «розкольник». У певній мірі це трапляється через термін «схизма» (σχίσμα), який вживається як загальний синонім цих визначень. Однак, хоча у обох випадках («єретик» та «розкольник») є присутнім факт відходу певної групи від Вселенського Православ’я (чи однієї з Помісних Церков), причини кардинально відрізняються.
а) Хто такі єретики?
Коли ми говоримо про «єретиків», це передбачає, що певна група відійшла через якісь відмінності у віровченні. Саме такі групи відходили від Церкви у добу Вселенських соборів та саме про них кажуть різні канонічні соборні постанови того часу.
Тому, на наш погляд, приклади прийняття до євхаристичного спілкування ієрархії колишніх єретиків-кафарів І Нікейський Собором у сущому сані (8 правило), або відмова у цьому єретикам-павліанам (19 правило), не може бути аргументом у нашій дискусії, бо рішення приймалися через визнання ступені відступу громади від православного віровчення та основних догматів.
Крім того, саме розбіжності у віровченні (єретизм), привели до відокремлення від Вселенського Православ’я т.зв. «Древніх східних церков»: Вірменської апостольської церкви; Ассірійської церкви Сходу; Коптської, Ефіопської, Ефіопської, Ерітрейської, Сирійської, Маланкарської Церков, а також, у подальшому, і Католицької Церкви.
б) «розкол» та «розділення» (відокремлення) – різність термінології
Завдяки інформаційній компанії Московського Патріархату, досить велика кількість науковців називає «розкольниками» усі православні (чи таки, що називають себе православними) юрисдикції, що знаходяться по-за Вселенським Православ’ям. Однак не все так однозначно, як це хочуть подати представники РПЦ, бо світова наукова думка, зокрема і грецька, дуже читко розділяє термінологічне значення слів «розкол» та «розділення» (відокремлення), хоча, дійсно, у обох випадках є спільна дія – відхід певної групи від визнаної Помісної Церкви. Але, як завжди, різниця прихована у деталях.
1) Розкол. Коли від Помісної Православної Церкви, яка діє на території окремої незалежної держави та саме у цій державі, через політичні підстави, надумані та ніким невизнані «єресі» або «людський фактор», відокремлюється якась група та оголошує себе новою «православною церквою» (юрисдикцією) – це і є розкол. Тому, російські старообрядці, РПЦЗ, різні ІПЦ у Росії та світі; грецькі старостильники та події у Болгарії 1992-1998 рр., визначаються в історично-церковній та богословській літературі як «розкольники» (σχισματικά). Відповідно цьому поняттю, «вилікування розколу» передбачає покаяння розкольників.
2) Розділення. Традиційна адміністративна побудова Вселенського Православ’я свідчить про те, що будь-яка незалежна держава, що має переважно православне населення, має право на власну Помісну (автокефальну) Православну Церкву. Така Православна Церква створюється шляхом розділення (διαχωρισμού) певної частини єпархій від «Церкви-Матері». Метою розділення є не розрив євхаристичного спілкування з Вселенським Православ’ям, а виключно зміна свого адміністративно-канонічного статусу. При цьому, таке розділення (створення нової Помісної Церкви) може відбуватися у цілком спокійний, мирний спосіб. Зокрема цілком мирно, без взаємних образ, була створена Сербська Православна Церква, коли у 1879 р. Белградська митрополія отримала автокефалію від Константинопольської патріархії. Також цілком мирно, без жодних конфліктів з Константинополем, у 1924 р. був надай автокефальний статус Православної Церкві в Польщі.
Тому, цілком природно, що від тих, хто пішов саме на «розділення» для створення нової автокефальної Помісної Церкви у незалежній державі, у будь-якому варіанті (конфліктному або мирному) як відокремлення, не потребується покаяння перед або у часі надання Томосу про визнання помісного статусу.
Отже, в Україні відбувся не «розкол», як це стверджує Московський Патріархат, а саме «розділення», що і обумовило відповідні дії Константинопольського Патріархату при вирішенні «українського питання».
ІІ Священства як Таємниця. Її здійснення та умови визнання.
а) Хіротонія як Таїнство
З усіх священних дій, які відбуваються в Православній Церкви, найбільшу значимість мають Сім Таїнств, в яких під видимим чином подається віруючим невидима благодать Божа, духовна, нестворені енергії. Вони живлять та лікують наше духовне і тілесне єство. Одним з цих Таїнств є «Таїнство священства».
Хіротонія у ступені священства – це сакраментальний акт, в якому, за словами Іоана Златоуста, «Покладає руку людина, а все робить Бог, і Його рука торкається голови того, кого висвячують, якщо це відбувається, як повинно» (На Дії Апостолів, Бесіда XIV). Благодатна дієвість Таїнства Священства полягає у внутрішньому освяченні того, кого рукопокладають, в перетворенні його душі. Григорій Ніський говорить, що «той, хто поставляється в Священство за зовнішнім виглядом залишається колишньою людиною, але душею він небачне перетворюється на краще, якоюсь силою і благодаттю».
Хіротонію на диякона та пресвітера здійснює єпископ, а єпископа рукопокладають не менш ніж два архієрея. Традиційно це відбувається під час Божественної літургії святителя Іоана Золотоустого або святителя Василя Великого. Деколи, у разі негайної потреби, диякона рукопокладають під час Літургії Ранішеосвячених Дарів.
У нашому випадку істотним є виключно визнання архієрейських хіротоній, адже хіротонії священиків та дияконів (відповідно – і їх визнання) є компетенцією окремих правлячих архієреїв.
б) Умови визнання архієрейських хіротоній.
Як випливає з православних канонів та творів Святих Отців, головною умовою визнання архієрейських хіротоній є правильність їх здійснення, що стосуються як того, хто рукопокладає, так і ставленика. З багатьох правил ми обрали тільки ті, що безпосередньо стосуються колишніх УАПЦ та УПЦ КП:
1. Наявність апостольської спадкоємності у архієреїв, які здійснюють хіротонію. Апостоли отримали від Бога (бо «Він поставив одних апостолами, інших пророками, інших євангелістами, інших пастирями та вчителями» (Еф 4:11)), через покладання рук (рукопокладення) стали поставляти людей в священні ступені: єпископа, пресвітера (священика) і диякона . Апостол Павло пише єпископу Титу, якого він поставив для Церкви острова Крит: «Для того я залишив тебе в Криті, щоб ти довершив недокінчене і поставив у всіх містах пресвітерів, як я тобі наказував» (Тит 1:5). З цього випливає, що єпископи, як наступники апостолів, отримали від них владу не тільки здійснювати Таїнства, але право рукоположення у священні ступені. У Православній Церкві спадкоємство єпископських хіротоній йде безперервно від самих апостолів.
При цьому, дуже важлива чистота апостольської спадкоємності та правильність єпископського рукоположення як мінімум двох у архієреїв, що здійснюють єпископську хіротонію. Тут є дуже багато факторів, від одноосібних хіротоній (коли рукоположення у єпископський сан здійснює один архієрей) до хіротоній від явних єретиків.
2. Ще одна умова дійсності хіротонії полягає у тому, щоб вона відбувалася в певному порядку: від нижчих ступенів до вищих, щоб ніхто не поставлявся на вищу ступінь, минаючи нижчу.
3. Архієрейська хіротонія здійснюється над ієромонахом, якого до цього зводять сан ігумена та (або) архімандрита.
Усе інше (визнання хіротонії від єретиків, одноосібних і т.д.) – це, як показує історія, покидається на розсуд певної церковної структури (помісного або архієрейського соборів, синоду). Однак, у нашому випадку, ніхто не може заперечити, ані наявність апостольського спадкоємства у ієрархії УПЦ КП та УАПЦ, ані відсутність наявності єретичних поглядів, ані відступлення від догматів та канонів Православної віри. Єдине питання, яке спробують підняти противники рішення Константинопольського Патріархату про визнання священичого статусу – здійснення хіротоній у часі дії церковного покарання. Тобто тими архієреями (архієреєм), що був «під забороною» або «позбавлений сану». Розглянемо цей момент більш прискіпливо.
ІІІ Канонічні покарання, їх значення у світлі визнання хіротоній
Канонічні церковні покарання (заборона священослужіння та позбавлення сану), накладаються на архієрея рішенням соборів або синоду. Однак, не дивлячись на «суворість» формулювання, вони по своєї сутності залишаються чисто земними адміністративними покараннями. Церква немає якогось «чину позбавлення сану», бо Таємниця священства здійснюється Богом. Тому теоретично (і практично) будь який покараний може повернутися до служіння у колишньому сані. Особливо це стосується тих випадків, коли покарання було наслідком якихось адміністративних або політичних процесів, пов’язаних з проголошенням автокефалії. Особливо наглядно це спостерігається на прикладі історії Болгарської Православної Церкви (далі – БПЦ).
Так, коли у 919 році, на Помісному церковному соборі у Преславі, проголошується автокефалія Болгарської Православної Церкви у рангу Патріархату, Константинополь, крім невизнання цього акту, накладає канонічні покарання, у тому числі «позбавляє сану», болгарських єпископів. Болгарські архієреї не підкоряються рішенню Вселенського Патріарха та продовжують своє служіння «у повному обсязі», з здійсненням хіротоній. Однак, коли у 927 р. Константинопольський Патріархат визнав Помісний статус БПЦ, її єпископат був відразу відновлений у сані, а його хіротонії, здійснені у 919-927 рр., були визнані без жодних сумнівів.
Аналогічно відбулося й у часі відновлення автокефалії БПЦ, коли Обраний в лютому 1872 Екзарх Анфим I, всупереч заборони Константинопольського Патріархату, 11 травня 1872 року здійснив у болгарському храмі Константинополя літургію, під час якої був урочисто прочитаний акт про проголошення Болгарської Церкви автокефальною. У відповідь, Константинопольський Патріарший Синод оголосив Екзарха Анфима позбавленим священства, а інших болгарських архієреїв відлученими від Церкви. При цьому болгарський єпископат був ще і обвинувачений у «єресі етнофілетизму». Однак, 22 лютого 1945 р., Константинополь видає Томом про визнання автокефального статусу БПЦ та визнає усе її священство у існуючому сані.
Отже, оскільки всі інші Помісні Церкви визнали акти Константинополя щодо БПЦ, як у Х ст., так і у ХХ ст., цім був визнаний суто адміністративний характер церковних покарань, що були накладені через політичні обставини, а також можливість визнання Таємниць, що звершує архієрей (відповідно і священик) у часі знаходження під церковним покаранням.
Не менш цікавими є приклади реабілітації архієреїв, що були покарані за здійснення незаперечних канонічних проступків.
Так, у 1832 р., Грецьким єпископом Гавриїлом Зарнським, без дозволу та згоди синоду власної Церкви, була здійснена одноосібна архієрейська хіротонія єпископа Андрибузького Прокопа. За ці дії, собор 1834 р. позбавив обох архієреїв сану. Однак у подальшому, після принесення покаяння, вони були відновлені у колишньому статусі без якісь додаткових церковних дій.
Показовим прикладом є і вилікування розколу 1992 р. у Болгарській Православній Церкві. Ініціатор розколу, митрополит Пимін, не тільки був позбавлений сану, але йому була ще оголошена анафема. Але на соборі 1998 р., який відбувся за участю представників 13 автокефальних церков, у тому числі і семи Патріархів, постановив прийняти покаяння розкольників. Анафема, проголошена Болгарською церквою колишньому Митрополиту Пиміну, була знята, а його єпископський сан був відновлений. Неканонічно здійснені (тобто після позбавлення архієрейського сану та анафеми) єпископські, священицькі і дияконські хіротонії були визнані дійсними. При цьому покаяння, як свідчать документи, приніс тільки митрополит Пимін.
Цікаво, що саме на досвід та історичну практику БПЦ посилалася керівництво Московського Патріархату, коли відновлювали канонічну єдність з Російською Православною Церквою Закордонною шляхом звичайного підписання Предстоятелями «Акту про канонічне спілкування», що відбулося 17 травня 2007 р. у Москві.
З рештою, 68 Апостольське правило говорить: «Якщо хтось — єпископ, або пресвітер, або диякон, прийме від когось друге рукопокладення, нехай буде позбавлений священичого сану — і він, і той хто рукоположив його, хіба що цілком достовірно відомо буде, що від єретиків має рукопокладення. Тому що, ні хрещеними, ні рукопокладеними від таких, ні вірними, ані служителями Церкви бути неможливо». При цьому Зонара, тлумачачи це правило, писав: «про двократне свячення можна по-різному думати. Бо висвячений вдруге шукає другого рукоположення або тому, що засуджує того, хто рукоположив його у перший раз, або тому, що від другого рукоположення сподівається прийняти якусь велику благодать Духа і освятиться, бо має в нього віру, або, може бути, залишивши священство, знову рукопокладається як би спочатку, – і з інших причин. Яким би чином він не зробив це, але і двічі висвячений і той, хто рукоположив його підлягає виверженню, виключаючи той випадок, якщо перше рукоположення було від єретиків, бо ні хрещення єретиків не може нікого зробити християнином, ні рукоположення їх не зробить кліриком. Отже, рукопокладених єретиками знову висвячувати немає небезпеки».
Усі ці приклади незаперечно доводять, що вимога «нової хіротонії для розкольників» (фактично для відокремлених через розділення) та невизнання їх свячень через «здійснене у стані позбавлення сану і (або) під анафемою», після прийняття у канонічне спілкування з боку Вселенського Патріарха не тільки нічим не обумовлені, а навіть протирічать Апостольським Правилам та тлумаченням на їх. Загалом же, ми мусимо визнавати, що навіть законні «канонічні покарання» носять виключно адміністративний характер та можуть скасовуватися звичайними юридичними актами.
IV Канонічний колапс щодо підпільних хіротоній в СРСР та його наслідки
Відразу після жовтневого перевороту 1917 р., більшовики розпочали масові гоніння на Церкву та репресії проти духовенства. Але системного характеру ця політика набула після закінчення Громадянської війні та тривала фактично до розпаду СРСР у 1992 р. Результатом цієї діяльності було формування паралельної, підпільної православної ієрархії, яка не визнавала офіційну РПЦ МП та відома під назвою «катакомбна церква». Одночасно, при певній підтримці радянських спецслужб, у 1922 – 1924 рр., була створена так звана «Жива Церква в СРСР», більш відома під назвою «обновленців». Не вдаючись у історію цих течій, відзначимо тільки той хаос у питання дійсності рукоположення архієреїв та, відповідно, священиків та дияконів.
1) «Жива Церква». Хоча, на першому етапі всі архієреї «обновленців» мали цілком правильні хіротонії РПЦ, а сам зміст руху, по свідченню о. Іллі Соловйова, «полягав зовсім не в богослужбових реформах, а в угодовстві з радянською владою, у пошуках нової «симфонії» з державою, в пристосуванні до неї», поступово почався відхід від православних канонів. Так, на Московському соборі 1923 р. була узаконена рівнозначність одруженого і безшлюбного єпископату, а після деяких коливань дозволений другий шлюб кліриків; монастирі ліквідувалися, перетворювалися в трудові комуни та церковні парафії й т.інш. Подібні «реформи» однозначно поставили «обновленців» у положення єретиків по відношенню до Вселенського Православ’я. Хоча вже до 1946 р. легальних єпархій обновленців вже не залишилося, а тільки було кілька архієреїв, які відмовилися принести покаяння або по канонічним причин не прийнятих в Російську Православну Церкву (останні з їх, був померлий в 1951 році Філарет (Яценко), який мав у обновленців титул митрополита Крутицького), певні «катакомбні» єпископи, ще у 80-х роках ХХ ст. спробували довести законність своїх хіротоній саме як таких, що йдуть «від архієреїв-обновленців» (про це ми ще будемо казати згодом). Щодо визнання хіротоній, то не були визнані тільки хіротонії одруженого єпископату та рукоположення духовенства, здійснене такими архієреями. Хоча загалом, питання про дійсність хіротоній духовенства, яке отримало їх від одружених архієреїв, остаточно так і не було вирішене. Кожний випадок, як у РПЦ, так і інших Помісних Церквах, розглядався індивідуально. Тому, тут маємо випадки і хіротесії, і повторного рукоположення.
2. Катакомбна ієрархія. Частина духовенства колишньої Російської Православної Церкви не визнала радянську владу, зокрема і «офіційну РПЦ» митрополита (з 1943 р. – патріарха) Сергія (Старогородського), та створила підпільну «катакомбну» Церкву у СРСР. Певний час ця катакомбна РПЦ зберігала чистоту хіротоній єпископату та священиків, але вже з середини 30-х років ХХ ст., не без участі спецслужб СРСР, її ряди почали наповнюватися аферистами, які видавали себе за «єпископів», хоча не мали навіть дияконської хіротонії.
На думку багатьох дослідників, факти появи в середовищі Катакомбної Церкви самозваних «єпископів» набували масового характеру після смерті Сталіна. Вочевидь, це була спланована кампанія радянських репресивних спецслужб, які намагалися за допомогою підісланих самозванців-провокаторів остаточно дискредитувати та знищити зсередини підпільну ІПЦ. Остання масова поява таких «архієреїв» припадає на кінець 80-х років ХХ ст., коли вони не тільки спричинили появу багатьох «альтернативних ІПЦ» на території колишнього СРСР, але й брали активну участь у хіротоніях «єпископату» для різних маргінальних груп у Європі та Америці. Після розвалу СРСР відбулося відкриття доступу до колись секретних документів КДБ, яке викрило ціли гілки подібних «архієреїв» (деякі брали свій початок ще у кінці 20-х років ХХ ст.), що, у свою чергу, примусило православні юрисдикції з максимальною недовірою ставиться до справжності хіротоній російських ІПЦ та тих, хто мав з ними євхаристичний зв’язок та спільні єпископські хіротонії.
Отже, можемо констатувати, що через неможливість доведення справжності хіротоній, наявність великої кількості аферистів-самозванців та їх активну участь у поставленні нових архієреїв у альтернативних юрисдикціях, у тому числі – на чужій канонічній території, привела до спільної позиції Вселенського Православ’я щодо невизнання цих архієрейських (дияконських, пресвітерських) хіротоній. Така позиція зачепила й інтереси Українського Православ’я кінця 80-х – початку 90-х років, про що ми розповімо згодом.
V. Українська ситуація: від часів УАПЦ Василя Липківського до наших днів
Вже від початку мусимо відзначити, що всі спроби створення в Україні Помісної Православної Церкви, коли частина єпископату та священиків відходила від Московського Патріархату, було саме розділенням, а не розколом. Адже ці дії завжди відбувалися на фоні встановлення Незалежної Української Держави. Навіть сам факт надання Томосу про автокефалію ПЦУ наданий на підставі наявності Держави Україна. Окрім цього, Константинопольський Патріархат завжди вважав Київську митрополію своєю канонічною територією, а присутність тут Московського Патріархату – наслідком анексії з боку Російської Православної Церкви, що відбулася у ХVІІ ст. Тому, розглянемо події виключно у площині канонічного визнання хіротоній українського єпископату УАПЦ (л), УАПЦ (формація 1942 р.), а також сучасних українських УАПЦ та УПЦ КП.
Одним з головних аргументів, на який посилаються представники Московського Патріархату та їх прибічники з інших Помісних Церков щодо неможливості визнання хіротоній «українських розкольників», є історія УАПЦ Василя Липківського.
Дійсно, Всеукраїнський Церковний собор 1921 р., який оголосив про створення УАПЦ (Л), поставив прот. Василя Липківського Київським митрополитом у антиканонічні спосіб (народне висвячення). Це, разом з введенням так званих «нових канонів» (одружений єпископат, ліквідація чернецтва, священик – найманий працівник парафії, двошлюбні священики і т.д.), фактично визначало УАПЦ не як православну, а як неопротестантську деномінацію, яка використовує деякі елементи православ’я, що й визначило невизнання всієї гілки архієреїв, священиків та дияконів «липківського рукоположення» з боку Православних Церков. Від початку – тільки у США та Канаді, де з 1924 р. «єпископ» Іоан Теодорович керував «липківською» українською єпархією.
Однак, вже літа 1941 р., на окупованій німцями території України, почали зголошуватися колишні священики УАПЦ (л), що бажали відновити своє парафіяльне служіння. Саме це примусила митрополита Полікарпа Сікорського та архієпископа Олександра (Іноземцева) заняття вивченням канонічної правомірності як архієрейською «хіротонією» власне прот. Василя Липківського, так і можливість визнання його єпископату (і священиків). Результатом цього дослідження було те, що УАПЦ (л) загалом не визнавалася православною юрисдикцією. Щодо її священиків та дияконів цієї конфесії, то були визнані тільки ті, хто отримав канонічне рукоположення від архієреїв колишньої Православної Церкви Російської імперії. Таке суте канонічне ставлення митр. Полікарпа Сікорського поклало початок тривалому конфлікту з «липківцями», що тягнувся практично до кінця 40-х років ХХ ст.
Кінцем «липківців» можна вважати 1947 – 1948 рр., коли єдиний на той час дієвий архієрей УАПЦ (л) Іоан Теодорович визнав неканонічність ієрархії Василя Липківського. Зважаючи на те, що владика Іоан мав цілком канонічну ієрейську хіротонію, 27 серпня 1949 в Нью-Йорку він був хіротонізований на православного єпископа. Хіротонію здійснили екзарх Олександрійського Патріархату в США, митрополит Христофор (Кондогіоргіс) і єпископ Мстислав (Скрипник). Після цього були проведені дияконські та пресвітерські хіротонії над колишніми «служителями» УАПЦ (л) у США й Канаді. Ті, хто не пожадав війти у канонічне поле Православної Церкви, поступово померли природною смертю, адже нових рукоположень єпископів УАПЦ (л) не відбулося.
Отже, можемо констатувати, що антиканонічна ієрархія УАПЦ (л) припинила своє існування у 1949 р., тому, пов’язувати її з питанням визнання сучасних хіротоній УАПЦ та УПЦ КП просто неможливо.
Щодо УАПЦ формації 1942 р., то відносно канонічності хіротоній її єпископату жодна з Помісних Церков, звісно крім Московського Патріархату, не мала ніяких сумнівів. Ще у 1944 р., Предстоятель Польської Православної Церкви, митрополит Діонісій (Валединський), видав кожному з них довідку про приналежність до «єпископату Святої Вселенської Православної Церкви». Гілки цих хіротоній у подальшому були підтверджені Константинопольським патріархатом, коли під його омофор були прийняти Українська Православна Церква США (12.03.1995) та Українська Православна Церква Канади (01.04.1990). А в 1991 р. Сербська Православна Церква, яка увесь час підтримує Московський Патріархат, без застережень приняла єпископа Іринея (Ковачевича), хіротонію якого здійснили два представники УАПЦ (формація 1942 р.): єпископи Григорій (Огійчук) та Геннадій (Шиприкевич).
Таким чином, використання приклад УАПЦ (формації 1942 р.) як обґрунтування дійсності хіротоній сучасних УАПЦ та УПЦ КП не є коректним. Отже, розглянемо нашу ситуацію, яка склалася у кінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст.
У середині літа 1989 р. розпочався процес відродження Української Православної Помісності саме в Україні. 15 лютого 1989 року за підтримки проукраїнських сил у Києві почав діяти ініціативний комітет із відновлення Української Автокефальної Православної Церкви в Україні. Його основною метою було відродження УАПЦ та реєстрація громад Церкви. Після того, як 19 серпня 1989 року з юрисдикції Російської Православної Церкви разом зі своєю парафією вийшов протоієрей Володимир Ярема, настоятель львівського храму Петра і Павла, автокефальний рух почав набирати широких обертів. Вже 22 жовтня 1989 р., на соборі священиків та мирян у Львові ,було проголошено відродження УАПЦ. Очолив відроджену Церкву позаштатний єпископ Московського Патріархату Іван (Боднарчук).
Оскільки залучити до цього процесу архієреїв УАПЦ на еміграції на той час не було можливо, хіротонію нового єпископа УАПЦ — Василя (Боднарчука) здійснили владика Іван (Боднарчук), єпископ Волинський і Рівненський РПЦ Варлаам (Ільющенко), який діяв таємно від Синоду РПЦ, та єпископ Яснополянський Російської Істинно-Православної (Катакомбної) Церкви Вікентій (Чекалін). Власне остання особа й принесла в УАПЦ стару проблему Російських ІПЦ, а саме проблемні (фіктивні) архієрейські хіротонії. Тому, зупинимось на особі Вікентія (Чекаліна) саме у справі його архієрейської гідності.
На сьогодні ніхто не навів жодних незаперечних документальних доказів щодо наявності або відсутності канонічної архієрейської хіротонії Вікентія (Чекаліна). Усі свідчення про нього як про самозванця походять переважно середовища РПЦЗ або близького до нього, однак є і свідчення окремих представників російських ІПЦ про те, що його архієрейська хіротонія була дійсно звершена. Але, через відсутність реальних доказів, ця хіротонія підпадає під визначення дуже сумнівних. Останній факт опосередковано підтверджує й подальша доля цієї особи.
Отже, коли єпископ УАПЦ Антоній (Щерба) у 1991 р. прибув в Україну, перед ним повстала проблема визнання хіротоній, які здійснив владика Іван (Боднарчук).
По-перше, участь єпископа Варлаама (Ільющенко) була таємною та її неможливо було відкрити, бо це привело б до дуже поганих наслідків для людини. Ми навіть маємо підозру, що ніяких переконливих доказів участі цього владики у хіротоніях тоді пред’явлено не було.
По-друге, коли навіть визнати участь у хіротоніях двох канонічних архієреїв та одного самозванця, чи можливо визнати ці хіротонії дійсними?
По-трете, коли Вікентій (Чекалін) дійсно був самозванцем, а єпископ Варлаам (Ільющенко) у цих рукоположеннях участі не брав, наскільки можна розглядати можливість визнання одноосібної єпископської хіротонії, здійсненої єпископом Іваном (Боднарчуком)?
Виходячи з того, що повторна хіротонія заборонена 68-м апостольським правилом, владика Антоній (Щерба) приймає єдине правильне рішення – здійснити чин хіротесії над новим єпископатом УАПЦ. Обґрунтованість такого рішення була у 2018 р. підтверджена і Константинопольським патріархатом, коли час архієрейської хіротонії митрополита УАПЦ Андрія (Абрамчука) та митрополита УПЦ КП Данила (Ковальчука) був визначений саме 1990 р. При цьому було визначено, що ці хіротонії були здійснені саме у розділенні, а не в розколи. Це дозволило визнати їх навіть без формального покаяння.
У світлі визнання хіротоній УАПЦ 1990 р. з боку Константинопольського патріархату, є дуже сумнівним канонічне положення двох сучасних архієреїв Московського Патріархату: Антонія (Фіалко) та Пантелеймона (Романовського). Адже вони від початку отримали архієрейську хіротонію з рух цілком канонічних архієреїв, Патріарха Мстислав Скрипника) й тогочасного єпископа Вашингтонського Антонія (Щерби), а потім ще одну хіротонію вже від Московського Патріархату. Тому, безперечно підпадають під дію 68-го апостольського правила.
Виходячи з вищевикладеного, можна припустити, що питання канонічності єпископів УАПЦ та УПЦ КП загалом не стояло б, коли б не події 1992 р., а саме прийняття дійсної пересвяти від тогочасного митрополита Філарета (Денисенко) кількома архієреями УАПЦ, зокрема митрополита Антонія (Масендича) та архієпископа Володимира (Романюка). Свої дії колишній митрополит Київський обґрунтовував (обґрунтовує) тим, що беззаперечно вважає Вікентія (Чекаліна) самозванцем, а участь єпископа Варлаама (Ільющенко) недоведеною. Тому, владика Філарет, як мінімум, мусив «доповнить» хіротонії, що були здійснені Іваном (Боднарчуком). Щодо дій єпископа УАПЦ Антонія (Щерби), то вони їм просто ігнорувалися…
На нашу думку, реальною причиною того, що митрополит Філарет наполіг та пішов на пересвяту частини єпископату УАПЦ, а потім брав участь у всіх без виключення архієрейських хіротоніях Київського Патріархату, є бажання «прив’язати» долю єпископату, як і долю всієї УПЦ КП, до власної долі. Натомість події останні події, зокрема питання визнання автокефалії ПЦУ з боку деяких Помісних Церков, безпосередньо пов’язано з «пересвятами» 1992 р.
Зокрема, за свідченням деяких джерел у Польській та Албанській Православних Церквах, вважається, що в 1992 р. владика Філарет чудово знав про канонічність архієрейських хіротоній УАПЦ. Тому, цілком логічно, він, і ті хто з ним погодилися, підпадають під 68-ме апостольського правило. Саме це, а не «покарання» з боку Московського Патріархату, висувається як головна перешкода визнання єпископату ПЦУ.
Вирішенням канонічної проблеми, яка була викладена вище, було рішення Вселенського патріархату визнати частину дій такими, які були здійснені у надзвичайних умовах, коли учасники подій дійсно могли не знати всіх обставин та керувалися благом Церкви. У будь-якому випадку, повернення до цієї події та використання її як привід невизнання ПЦУ, після рішення Священного Синоду Константинопольського патріархату від 11 жовтня 2018 р., є неприпустимим.
Разом з тим, розглядаючи факти наявності апостольської спадкоємності та правильності рукоположення єпископату колишніх УПЦ КП й УАПЦ, можна зробити висновок про їх повну відповідність вимогам православних канонів і традицій, а приватну практику Московського Патріархату невизнання всіх «хіротоній розкольників» антиканонічною.
VІ. Канонічність дій Константинопольського Патріархату щодо визнання українського єпископату
Основною претензією, яку висуває Московський Патріархат щодо надання Томосу ПЦУ – це «легалізація розкольників», а у більш докладному варіанті «легалізація структур розкольників». Опускаючи той факт, що УАПЦ та УПЦ КП вчинили не «розкол», а саме «відокремлення», подивимось на справжні дії Константинопольського Патріархату.
Від самого початку і до сьогодні, Вселенський Патріарх Варфоломій наголошує, що Константинополь ніколи не визнавав існування УАПЦ й УПЦ КП саме як православних юрисдикцій. Це, на думку Вселенського патріархату, були тимчасові адміністративні об’єднання архієреїв, священиків і мирян на частині території Київської митрополії (і інших єпархій Візантії), які Константинополь завжди вважав своєю канонічною територією. Тому, Вселенський Патріарх пішов єдино можливим шляхом.
1) З огляду на незаперечну наявність апостольської спадкоємності єпископату УАПЦ й УПЦ КП, відсутність у цих адміністративних структурах єресів, визнати всіх українських єпископів такими, які несуть служіння на території Константинопольського патріархату та визнають адміністративну зверхність Вселенського Патріарха.
2) З канонічного боку, на Київському Помісному соборі 15 грудня 2018 р., об’єднувалися не УАПЦ, УПЦ КП і частина МПвУ, а сукупність єпископату, священиків і вірних. Саме тому, адміністративні тимчасові структури (УАПЦ й УПЦ КП) були розпущені до початку Помісного собору, а кожний єпископ привів з собою обраних представників від священства та мирян. Саме єпископат, священики та вірні створили нову Православну Церкву, прийняли її Статут й обрали Предстоятеля. При цьому, сам Собор відбувався на канонічній території Константинопольського патріарха Варфоломія, з Його благословення й у присутності екзархів Вселенського Патріарха. І вже цій новій Церкві був наданий Томос про автокефалію.
Отже, на нашу думку, можна зробити висновок, що на Київському об’єднавчому соборі 2018 р. були присутні не «розкольники», а канонічні єпископат і священство. А адміністративні структури, які Московський Патріархат вважає «розкольницькими» були ліквідовані ще до собору та, природно, ніякої участі у створенні ПЦУ не брали.
VІІ. Висновок
На підставі вищевикладеного, можемо зробити наступні висновки:
1. Відділення частини єпископів, священиків та мирян від Матері-Церкви для створення автокефалії у Незалежної Держави є не «розколом», а «відокремленням». Маємо багато історичних прикладів, коли покарання, накладені за таки дії, у подальшому визнавалися «як не бувші» без жодного покаяння з боку тих, хто відокремився.
2. Покарання, у вигляді «заборони служіння», «позбавлення сану» або «анафеми» є суто адміністративними, які не мають духовно-канонічних наслідків. Історія Вселенського Православ’я, зокрема і Російського, не знає випадків, коли над покараним, у випадку реабілітації, здійснювали нові хіротонії. Також, на прикладі визнання автокефалії інших Помісних Церков, а також подолання Болгарського розколу 90-х років ХХ ст., визнаються і всі хіротонії, здійснені єпископом під покаранням. Тому, практика Московського Патріархату, щодо повного невизнання хіротоній «розкольників», прі відсутності єресі, наявності апостольської спадкоємності та правильності рукоположення, є антиканонічною.
3. Київський об’єднавчий помісний собор 2018 р. не можна назвати, ані «об’єднанням розкольників», ані «об’єднання розкольницьких структур», бо цей собор відбувався на канонічній території Вселенського патріарха з Його благословення; єпископи та священики, які прийшли на собор, були визнані дійсними кліриками Священним Синодом Константинопольського патріархату, а самочинних адміністративних структур (УАПЦ і УПЦ КП) на момент початку собору вже не існувало.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *